Україна – Євросоюз: рік закінчується. Що далі?Нинішній рік достатньо плідний для контактів між дипломатами і політиками України та Європейського Союзу. Липневий самміт «Україна – ЄС» у Копенгагені президент України Леонід Кучма взагалі назвав етапною віхою у розвитку відносин між Києвом і державами Євросоюзу. Данія, як головуюча в ЄС, представила на засіданні Ради міністрів закордонних справ Євросоюзу робочий план співробітництва ЄС з Україною. 6/12/2002 Самміт мав місце 23 липня у Брюсселі, а трохи пізніше уже в Києві відбулася не менш значна подія: міністри закордонних справ України і Фінляндії – Анатолій Зленко та Ерккі Туоміоя – дійшли згоди у тому, що роль України на європейській арені змінюється, і Україну треба бачити не лише як форпост, а і як активного учасника євроінтеграційних процесів.
Адже євроатлантична інтеграція – це напрямок руху української держави, про що нагадував Леонід Кучма італійським політикам під час візиту на Апенніни наприкінці листопада. А 2 грудня, по закінченні переговорів президентів України і Словаччини у Києві, Леонід Кучма наголосив, що наповнення реальним змістом євроатлантичного поступу України – це головне завдання нового коаліційного уряду та конструктивної більшості у Верховній Раді.
Отже, Україна прагне поглиблювати стосунки з Європейським Союзом, а Євросоюз прагне поглиблювати стосунки з Україною, готовий підтримати її євроатлантичні прагнення і пов'язані з цим процесом реформи усередині української держави. На цьому наголошували лідери держав – членів ЄС. Хоча останнім часом в їхніх промовах побільшало гіркоти: нажаль, Україна за гучними фразами про євроатлантичну інтеграцію забуває про реальні справи.
Реформи у соціально-економічній галузі здійснюються повільно, більшість українського населення живе на межі або за межею бідності, що спричиняє, серед іншого, велику трудову міграцію з України до економічно розвинених держав Центральної і Західної Європи. Як стверджують експерти Європейського банку реконструкції та розвитку, без серйозних позитивних змін усередині України ніякі спроби ЄС зменшити темпи «українського заробітчанства» успішними не будуть.
І ніякі серйозні візові обмеження, ніякі суворі контролі на КПП не завадять мільйонам українських громадян усіма правдами і неправдами шукати заробітку «там, де нас немає». Тепер, взагалі, ми є всюди, де потрібна дешева, але кваліфікована і «натхненна» робоча сила – чи то робітники на будівництвах, чи гувернантки і служниці, бармени та повії, жебрачки і мілкі мафіозі...
Україна в очах чинних європейців перетворюється на кримінальний апендикс у географічному центрі Європі, який... вирізати неможливо. Його треба лікувати, і медичні засоби для цього євросоюзівці пропонують різні: від консультацій для представників української влади і спільної з ними розробки проектів законів – до мікрокредитування приватного малого і середнього бізнесу; від спільних акцій з українськими прикордонниками і правоохоронцями проти контрабандистів і нелегальних мігрантів – до відкриття центрів соціальної допомоги бідним, яких так багато на вулицях українських міст. Поки що таких акцій замало, щоб охопити всю територію України – але кількість зростає, до них залучається все більше українських добровольців (лікарів, психологів, священиків різних конфесій).
«Головне, щоб Україна не почувалася самотньою, щоб вона побачила, що наше бажання допомогти – це не лише красиві слова, а й реальні справи», – сказав на нещодавній конференції у Варшаві польський прем'єр Лешек Міллер. А президент Словаччини Рудольф Шустер, зустрічаючись з українськими журналістами у Києві 2 грудня, наголосив: «Ми можемо перебувати у різних економічних і політичних вагових категоріях – але ми залишаємося сусідами на одному континенті. Назавжди.»
Богдана КОСТЮК.
|
