Як вижити в Америці? (ч. 3)Нью-Йорк добрий тим, що не вимагає знання мови. Хінді, російська, суахілі чи мандарін-чайніз нікому не заважають – хіба що cобі самому, якщо хочеться зробити в Америці кар'єру, а вчити англійську не хочеться. «Росіян» у Брукліні вже більше ніж китайців, і не тільки на Брайтон-Біч. 29/11/2002 Читайте начало статьи:
Як вижити в Америці? (ч. 1)
Експансія зростає щодня, російські бізнеси відкриваються практично в усіх придатних для цього районах, більше не прив'язуючись до російськомовної «ком'юніті». Звісно, Брайтон лишається Брайтоном. Кожен малограмотний шукач пригод із наших країв може тут навчитися користуватись телефоном, накупити усіх можливих російських газет і отримати будь-яку послугу, вживаючи єдину доступну йому «мову міжнародного спілкування».
Варто тільки пам'ятати, що кількість дурисвітів на кожен ярд цієї чудової вулиці близька до максимуму, а новоявлений зелений мрійник – єдине джерело існування юрми хижих голодних «сервісів», завжди готових обдерти його як липку – що вони й роблять. Тож краще слухатися порад бувалих друзів, уникаючи по можливості контактів з малознайомими юридичними й фізичними особами, аж доки не почнете трохи орієнтуватися в навколишніх реаліях.
Вислухай друга і виріши сам
Але поради й порадники бувають різні. Кого слухати? Замислитись варто. Бо якщо ваші знайомі належать до попередньої імміграційної хвилі й мають уже американських онуків чи навіть якщо вони приїхали недавно, зате з усіма необхідними паперами, у той час як ви є відвертим нелегалом без грошей, роботи й даху над головою, – до їхніх порад треба ставитися обережно.
Ситий голодного не знає, яким би добрим цей ситий не намагався бути. Наслухавшись благополучних земляків, ви найімовірніше потрапите просто в лапи шахраям або поліції. Інша справа, коли допомогти намагається людина, яка відчула ваші проблеми на своїй шкурі. Порадившись із нею, будете принаймні застраховані від найгрубіших помилок.
Офісний чиновник в Америці всесильний. Він трактує закони сам, і його вердикт остаточний. Жоден бос цих рішень міняти не стане. Американці не люблять повертатися до пройденого. Але на відміну від нашої, кріпацької, американська бюрократія не прив'язує людину наглухо до місцевого кілка. Якщо справа не вдається в одному місці – є десятки аналогічних контор, що займаються цими ж питаннями.
Якщо вас переконують, що «це неможливо, бо це неможливо взагалі», – не вірте. Можна, скажімо, поїхати до іншого штату, де закон більш поблажливий. Рано чи пізно натрапите на добру офісну душу, яка піде вам назустріч. Шукайте варіанти, пробуйте різні шляхи й ви свого досягнете. Головне – не звертати уваги на песимістів, яких серед нашого люду ніде не бракує. Чого-чого, а можливостей тут море. Можна сказати, – країна невикористаних можливостей.
За рікою, в затінку дерев
За межами Великого Нью-Йорка життя де в чому складніше. Менше бізнесів, менший попит на робочу силу, а головне – менше інформації: немає такого унікального явища, як «біржа», не завжди бувають російські газети. Додаються й автомобільні проблеми – найчастіше до місця праці без машини не добратися. У провінції головними центрами спілкування та обміну інформацією стають церкви.
Саме так їх і використовують не надто релігійні емігранти-заробітчани четвертої хвилі. Конфесійна належність мало кого хвилює – аби мова була зрозумілою. Люди, які й перехреститися ніколи не вміли, стають залежно від ситуації ревними православними чи католиками; запеклі борці за рідну мову виспівують у російських хорах; колишні антисеміти заводять пейси й щосуботи біжать до синагоги.
Втім, релігійний запал зникає так само легко, як і з'явився, коли емігрант, ще вчора бідний-нещасний, починає потроху обживатися. Виявляється раптом, що церковна школа нічого його дітям не дає, а церковна громада більше взяла, ніж дала. І взагалі американці за роботу більше платять. У зв'язку з чим недавній патріот переїздить до іншого містечка, віддає дітей до американської школи й розчулюється до сліз щоразу, коли його меншенький на питання, чи зробив уроки, відповідає «that's not your fucking business».
Досі все, про що йшлося, стосувалося переважно чоловіків. А як же жінки? Адже вони теж нерідко опиняються на чужині без жодної підтримки.
Жінки на чужині
Жінкам, як і скрізь, тяжче. Адже що б там не казали, влада на земній кулі поки в чоловічих руках. Жінка оцінюється перш за все як підвладна істота для вдоволення чоловічих потреб (не обов'язково сексуальних). В результаті знайти роботу в Нью-Йорку – і, мабуть, по всій Америці – новоприбулим жінкам навіть легше, ніж чоловікам, але робота ця зводиться до двох професій: гоматендант і бебісітер (що в обох випадках означає нянька). Тільки в другому випадку треба сидіти з бебі, як і випливає з назви, а в першому – зі старими або інвалідами.
Додаються й обов'язки з приготування їжі, прибирання тощо. Є, щоправда, і варіант «чистої» домробітниці, яка займається тільки прибиранням, щодня чи щотижня – залежно від домовленості. Заробляють жінки нерідко більше від чоловіків-будівельників, особливо якщо знають мову і водять машину: адже тоді, маючи рекомендації, можна влаштуватися в заможній американській родині. Цікаво, що в Нью-Йорку є й жіноча біржа. За невелику плату вам можуть знайти роботу з прибирання квартир «сьогодні на сьогодні».
У Нью-Джерсі майже в кожному «го-го-барі» ви можете познайомитися з чарівною українкою, що спокусливо вигинається під музику й за долар підійде до вас побалакати рідною мовою. Еротичні вихиляси протягом трьох годин навколо полірованої штанги приносять цим дівчатам щонайменше $1.000 на тиждень. У минулому всі вони чомусь були вчительками молодших класів або виховательками дитсадків. Очевидно, педагогічні професії сприяють розвиткові сексуальності.
Метаморфози
В результаті тяжких заокеанських роздумів абсолютна більшість приїжджих вирішує-таки лишатися і, пройшовши перші етапи виживання-прогодування, відкриває для себе новий пласт проблем – легалізаційних. Щасливців, котрим вдалося приїхати разом з родиною, небагато – це здебільшого переможці щорічної еміграційної лотереї, що мають право на працю та постійне мешкання в США.
Решта приречена на багаторічну розлуку з рідними, поступове відчуження й перетворення на машину для незаконного заробляння грошей, основна частина яких витрачається на оплату імміграційних адвокатів. Дехто від'їздить щоразу перед закінченням дозволеного терміну перебування і згодом повертається знов.
Але останнім часом отримати візу з України, тим більше повторну, стало майже неможливо. Люди міняють прізвища в паспортах і навіть громадянство, їдуть через Польщу й Росію і, якщо-таки потрапляють до американського раю, навідуватись додому більше не ризикують.
Час минає, так чи інакше майже всі кінець кінцем здобувають омріяні документи – чи то в Америці, чи то в Канаді. Потроху засвоюється неприступна англійська мова, американське життя вже не здається таким протиприроднім і позбавленим сенсу, навіть тупі комедійні серіали виявляються не зовсім без гумору. Одне по одному звідкись беруться комп'ютер з інтернет-забавами, нове авто, більш-менш пристойне житло і можливість відпочити з тиждень де-небудь на Ямайці.
Зрештою, відірвана від батьківщини людина, яка тяжкою працею утримує родину, а то й кілька, має право дозволити собі дещицю. Тим більше що повернення додому вже, либонь, не світить. Діти вже, мабуть, геть забули, жінка напевно знайшла коханця (всі ми живі люди!), а американські друзі та знайомі в один голос переконують, що тато в Америці з грошима значно потрібніший сім'ї, ніж тато вдома без грошей і п'яний. Якийсь черв'ячок, правда, душу точить, каже, не слухай. Брешуть, бо самим совісно, що тут лишилися. А діти тебе й без грошей любитимуть. Та ось по телефону з України: тільки-но вилізли з боргів, стали собі дозволяти хоч якихось мандаринів з базару – що ж ми робитимемо, як ти повернешся?..
Дехто, звичайно, вертається.
Валерій ПАВЛОВ.
|
