Як вижити в Америці? (ч. 1)– запитав давній приятель-журналіст, ледве ми привіталися після трирічної розлуки, і я опинився в глухому куті. Коротко не скажеш, швидко не розповіси. Та й питання якесь... неактуальне. Бо вже місяць минув удома, гроші кінчаються, роботи нема. І на повен зріст постає проблема значно серйозніша – вижити в Україні. Але товариша цікавить виживання в Америці. А також багатьох інших, запевняє він, хоч я не вірю. 29/11/2002 Одразу домовимося: жодних узагальнень. По-перше, Нью-Йорк – не Америка. Хоч це й усім відомо, але це щира правда. По-друге, там кожен має власний досвід, настільки власний, що говорити взагалі можна тільки про себе. Про особисті враження – ні більше, ні менше.
Не бійся, з голоду не вмреш
Отож, виходячи з персональних спостережень, у Нью-Йорку про виживання як таке не йдеться. Їжею, що її викидають щовечора у контейнери для сміття тисячі магазинів та ресторанів, можна залюбки прогодувати ще принаймні стільки ж бездомних разом із усіма київськими бомжами. Американці горді з того, що в їхній країні ніхто з голоду не вмирає, хоча фраза «я голодний» традиційно входить до промови будь-якого жебрака у вагоні метро.
З ночівлею гірше: житло для бідних за так званою «восьмою програмою» дешеве до смішного, а отже його не було, нема і ніколи не буде вдосталь. Нічліжки-шелтери, хоча й займають часом величезні будинки, є місцями неспокійними «вельми а вельми», як кажуть тутешні українці. Настільки, що місцевий бродяга воліє заночувати де-небудь під пам'ятником Голді Меїр, зате лишитися цілим, необкраденим... і незалежним.
Бо колишній мер Джуліані, всмак попсувавши життя бравим таксистам, узявся було вводити режим відробітку ночівлі для безпритульних. Газети дружно піднялися на захист свободи, в черговий раз обізвавши Руді диктатором і фашистом, а найволелюбніші бомжі вийшли з-під шелтерних дахів на зимовий вітер.
Практично кожен із тих, хто ночує на вулицях, є американським громадянином з усіма належними правами. Нових прибульців серед них немає: до Америки їдуть не для цього. Нині емігрант, покидаючи рідну землю, шукає не свободи, а грошей. Тим більше наш, «совєтський». Є страшенно цікаві винятки. Молоді японці, скажімо, їдуть саме за свободою. Не віриться, правда ж? Але про це іншим разом.
Земляки
Українська четверта хвиля, яка ринула до Америки, щойно в рідній залізній брамі зажевріла щілина, має свої особливості. На відміну від арабів, євреїв чи бангладешських індусів, наші земляки загалом не схильні ні до торгівлі, ні до будь-якого шахрайства. Типове заняття типового українця – робота на будові.
Працює він серйозно, зосереджено й попервах надто якісно для Америки, але швидко адаптується, блискавично опановує особливості процесу й будь-який інструмент – навіть якщо зроду молотка в руках не тримав. Честолюбства йому явно бракує: майже завжди простий робітник має босом поляка чи єврея. Місце роботи міняти не любить, хоча ціну собі знає й не стане, як мексиканець, за $4 за годину від зорі до зорі вимахувати кайлом чи навіть сортувати овочі.
Нью-Йорк – це вируюча суміш, де ніхто ні з ким не змішується. Вавилон різниць і компромісів, зримий доказ вродженої нерівності націй, яку ми звикли ховати за демагогією про «національну ментальність». Кожен божий день нові тисячі мігрантів з усіх країн світу вливаються до цього пекельного казана, і «Велике яблуко» якимось неймовірним чином приймає всіх. Дрібні роботодавці й шахраї, що використовують працю нелегалів, чудово орієнтуються в «ментальностях». Місце знаходиться усім, але – jedem das seine...
Американці ж переважно ніяк не можуть уторопати, чого це ми так хочемо відрізнятися, скажімо, від росіян і в чому ця різниця полягає. Для них росіяни – це всі, хто приїхав з колишнього СРСР і, з їхнього погляду, дрібні національні відмінності характеризують нас значно менше, аніж важка всезагальна «совковість». Точка зору варта уваги. Хотілося б чи ні, але тут комуністи не збрехали: ми таки належимо до химерної спільноти, названої партійними істориками «совєтскій народ», і народ цей реально існує незалежно від мов, кордонів чи місцеперебування його представників.
Бруклін
Шлях представників названого народу до Америки на 99% пролягає через Бруклін, одну з п'яти «боро», головних частин Нью-Йорка. В минулому окреме місто, Бруклін завжди мав традиції культури, освіти й виробництва на відміну від паперово-ділового Манхеттена, який, власне, і вважається Нью-Йорком. Саме тут, у Брукліні, наш емігрант потроху перестає приголомшено оглядатися, знаходить перший притулок і рано чи пізно роботу на благо Америки та власної родини. Згодом дехто перебирається до інших «боро» і до інших штатів, основна ж маса осідає тут. Уміщаються всі. Як може таке статися, ніхто не знає. Це найбільша загадка міста-героя Брукліна.
Документи, котрі дозволяють жити й працювати в Сполучених Штатах легально, є проблемою номер один. Наші люди здебільшого мають хіба що правдами і неправдами здобуту так звану «гостьову» візу.
Якщо ж новоприбулий не знає мови, не має документів ані друзів-родичів, дорога йому стелиться одна: на біржу. Бірж у Брукліні кілька. Поляки збираються неподалік Грін Пойнту, де вони, власне, й живуть. Мексиканці – уздовж 18-ї авеню в італійському районі Бенсонхерст. «Російська» біржа знаходиться в Боро Парку, найбільшому в світі після Ізраїлю поселенні ортодоксальних євреїв-хасидів.
Читайте продолжение статьи:
Як вижити в Америці? (ч. 2)
Валерій ПАВЛОВ.
|
