Як я вчився за кордоном – 1Часи, коли сумна мати проводжала молоду людину «в широкий світ» на дорогу до найближчого міста, залишилися лише як приклади класичної літератури. Нинішня молодь встигає побувати в багатьох куточках земної кулі ще до закінчення середньої школи або інституту. 28/6/2002
Навчання за кордоном та обмін студентами перестали бути чимось екзотичним, і тепер юнак чи дівчина навіть з небагатої родини має можливість спробувати закордонної науки, одержуючи стипендію від сторони, яка приймає. Треба лише добре володіти іноземною мовою і мати велике бажання досягнути своєї мети. Про власний досвід навчання за кордоном розповідають одинадцятикласниця 29-ї полтавської школи Анна Іванченко та студент Полтавської державної аграрної академії Микола Дубенець.
Оцінка в сто балів і урок довжиною у годину
Аня Іванченко закінчує 11-Б клас середньої школи №29. Але школу (High School) у містечку Ла Віта на півдні американського штату Колорадо вона вже закінчила. Коли директор цієї школи побачила полтавський табель дівчини, здивовано вигукнула: «Ти вже пройшла всю математику і фізику, яку ми пропонуємо! Хоча тобі 15 років, підеш у дванадцятий клас». Так наша юна землячка опинилася у чужій школі, де однокласники були на два роки старші від неї...
– Аню, розкажи, будь ласка, як ти потрапила до Америки?
– Наша школа вже кілька років бере участь у програмі обміну майбутніми лідерами «Акт на підтримку свободи». Я також брала участь у цій програмі. Щоб отримати дозвіл на річне проживання в американській родині і навчання в тамтешній школі, треба було пройти конкурсний відбір. Спочатку – тест на знання англійської мови, потім комплексний тест із написанням творів, наступний крок – анкета, де треба було розповісти про себе, свої захоплення, шкільні та позашкільні досягнення, і, зрештою, співбесіда.
У квітні 2000 року були оголошені фіналісти, і я була в їх числі. Влітку у невеликому містечку під Києвом з нами, українськими школярами (а з Полтави нас було шестеро, з них троє – з нашої школи), проводили так звану програмну орієнтацію – виключно англійською мовою розповідали про особливості життя у США. А в серпні нас групами відправляли до Сполучених Штатів.
– Як ви добиралися? Літаком?
– Так, з пересадками. Спочатку летіли до Німеччини, потім – через океан до Вашингтона. Там ми розпрощалися і далі добиралися кожний до свого міста.
– Що найбільше вразило у перші дні?
– Маленьке містечко Ла Віта на півдні Колорадо дуже красиве. Розташоване у мальовничій гірській місцевості. До нашої садиби спускалися олені і навіть ведмедики. І вони зовсім не боялися людей. Це мені дуже запам'яталося у перший вечір приїзду.
– А як тебе зустріла американська родина?
– Дуже тепло. Це звичайна сім'я середнього класу – чоловік і дружина. Моїх американських батьків звали Джим і Пеггі. Вона працювала у школі вчителькою, він – агентом з нерухомості. Діти їхні вже дорослі і жили окремо. З мамою я порозумілася швидко, бо вона добре грала на фортепіано і співала, а я також з дитинства захоплююся музикою. У них була своя земля і коні. Я навчилася їздити верхи.
– Не боялася вперше йти у чужу школу?
– У перший день було страшнувато. Я йшла коридорами великої незнайомої школи, а навколо було багато людей, які до того ж розмовляли чужою мовою. Але мені пощастило, я швидко познайомилася з дівчиною, в родині якої раніше вже жили студенти по обміну. Вона мене з усіма познайомила. Жила я у своїх батьків ще з однією дівчиною, японкою. Це також трохи полегшило входження у чужу країну – все ж таки не сама.
Я подружилася з багатьма однолітками, але не можу сказати, що всі вони стали моїми друзями. Там взагалі розуміння дружби інше. Друзями називають людей, які проводять разом час. Там немає багаторічної, випробуваної часом дружби, як у нас. Там люди часто переїздять з місця на місце. Підлітки дуже самостійні, закінчивши школу, майже втрачають зв'язки один з одним. Уже з 13 років у США можна офіційно працювати – прибирати, доглядати дітей, допомагати на автозаправці, в бібліотеці, у ресторані тощо. До речі, в містечку був ресторанчик, де лише власники були дорослі. Інший обслуговуючий персонал – підлітки.
Я сама там вечорами підробляла, граючи на фортепіано для відвідувачів. Праця пристойно оплачувалася. До того ж щомісяця мені надсилали стипендію $100 на кишенькові витрати. Наскільки я знаю, там є навіть закон, що після 13 років дитину не змушують ходити до школи, якщо вона не хоче. Інша справа, що учні самі зацікавлені у тому, щоб вивчитися, здобути престижну професію і добре влаштуватися у житті.
– Чим тобі запам'яталося навчання в американській школі?
– Предмети, які хочеш вивчати, можна обирати самостійно, але для одержання диплому треба обов'язково вивчати англійську та правознавство. Я обрала також ті дисципліни, яких немає в Україні – хор, бізнес, риторику, театр, історію США ХХ століття, журналістику та веб-дизайн. Я там залюбки працювала у шкільній газеті. Навчатися було легко, дуже цікаво, нам пропонували багато практичних занять. Наприклад, на уроці бізнесу ми по-справжньому відкривали власну справу. Я, приміром, давала приватні уроки фортепіано, грала у ресторані, з хоровою групою виступала у місцевому театрі. За все це ми отримували гроші.
Сюрпризом для мене був і розклад занять. Через те, що школа маленька, навчалися ми чотири дні на тиждень – з понеділка по четвер. Щоправда, у школі ми сиділи з 8 до 16 години, а іноді й пізніше. Кожний урок тривав 57 хвилин, а перерви – лише по три хвилини. З власного досвіду можу сказати, що цього вистачає. До того ж на уроці ми працювали активно по 40 хвилин, а решту 17 хвилин можна робити домашні завдання чи займатися своїми справами. Після чотирьох уроків був півгодинний ланч (дуже смачний і недорогий), потім проводилося ще три заняття, а на восьмому ми робили домашні завдання (але задавали їх не часто) або проводили різні репетиції, зібрання клубів тощо. Головне – не пропускати школу.
Система оцінок була стобальна, найвищу кількість балів позначали літерами А чи В, і от якщо ти маєш ці літери і не пропустив жодної лекції, можеш не здавати піврічні зрізи знань.
Ще запам'яталися більш демократичні стосунки між вчителями й учнями – на уроках можна дискутувати з викладачами, з їхнього боку немає зовсім ніякого тиску на учнів, ніхто не примушує виконувати завдання. Ще дуже сподобалися поїздки з однокласниками. На весняних канікулах ми, приміром, побували в Діснейленді, на узбережжі Тихого океану, у Флориді, Вашингтоні.
– Що тобі дало навчання в американській школі?
– Я краще володіти англійською мовою, стала більш самостійною, більш впевненою в собі, я спробувала новий спосіб життя, переконалася, що можна жити по-іншому, знайшла нових знайомих і друзів. Тепер, удома, я багато розповідаю про американську школу, у шкільній газеті веду рубрику «Моє відкриття Америки».
– Ким ти хочеш стати?
– Мабуть, журналістом. Мені подобається ця професія. Але я ще точно не вирішила, куди вступатиму. Справа у тому, що я перемогла у Всеукраїнській олімпіаді знавців англійської мови і виборола право вступити без екзаменів на безкоштовне навчання до будь-якого вузу країни. Тому планую вступати до Національного університету імені Т. Шевченка на факультет журналістики або на факультет іноземних мов.
Читайте продолжение статьи: Як я вчився за кордоном – 2 Ганна ЯЛОВЕГІНА, «Жовта газета» – спеціально для «Заграницы».
|