Каждый человек имеет право на свободу передвижения

ГЛАВНАЯ - АРХИВ - РЕКЛАМА - События - Эмиграция - Работа - Учеба - Визы - Туризм - Аэробус - Деньги - Недвижимость - Шопинг - Технологии - Здоровье - Фотокадр
- Гид гурмана - Автотур - Странники - Зона закона - Безопасность - Интеграция - Страноведение - Культура - Просто жизнь - Иностранности - Спортивный интерес - Личный опыт

Географический указатель

СПОРТБРЕНД

Содержание номера и географический указатель: «Заграница» №01 (437)

ТУРИЗМ


Індія: один день із життя велорікши

Варанасі справедливо називають одним з найстарших міст у світі. Простягнувшись уздовж західного берега ріки Ганг, місто являє собою лабіринт вузьких вуличок, що часто перетинаються між собою. Щодня місто, яке, на думку індуїстів, є священним місцем, приймає безліч туристів і прочан як із самої Індії, так і з інших країн.

31/1/2009

Велорікша – зручний і швидкий засіб пересування у індійських містах

Незважаючи на те, що у Варанасі більше мільйона жителів, його можна перетнути на велорікші приблизно за годину. Але й тут, як і в будь-якому іншому місті світу, трапляються затори. Враховуючи середньовічну вузькість вулиць і відсутність громадського транспорту, велорікша - найшвидший і зручний спосіб для того, щоб потрапити у будь-який куточок міста.

Досить слабку конкуренцію їм складають моторікші, тариф у яких у два рази вище. Якщо моторікша - це триколісний моторолер з кабіною, то велорікша - невелика прогулянкова «карета», яка високо піднімає пасажира над метушнею вулиць індійського міста, рушійною силою якої є водій, що крутить педалі. Взагалі, рікша в Індії прийшов на зміну упряжкам коней. Перший час поїздка на «чудо-машині» була дорогою, і її могли собі дозволити тільки заможні люди. Однак поступово рікша став воістину народним засобом пересування.

За 10 км від Варанасі є відомий на всю Індію завод, який і займається виробництвом велорікш (цих колясок). Новий велосипед коштує приблизно 20 тис. індійських рупій, а б/в можна придбати за п’ять, а то й за три тисячі рупій. Кожний екземпляр велорікши - це витвір мистецтва. Водії намагаються прикрасити свій транспортний засіб, наносячи на нього магічні символи й розфарбовуючи в усі кольори веселки, тому що успішність цього ремесла, за повір’ями індійських рікш, пов’язана з прихильністю богів.

Для того щоб зрозуміти, як виглядає Варанасі очима «візника», я взяв напрокат велорікшу, залишивши власникові чималу за індійськими мірками суму. Моєму «красеневі» було всього десять років. За словами його господаря, термін цей досить невеликий, і велосипед вважається майже новим. Нарешті, пообіцявши господарю не забувати змащувати ланцюг і не садити більше чотирьох чоловік, Банглаш сховався у темноті провулку, вперше за багато років повертаючись з роботи пішки.

Варто зазначити, що робочий день рікші починається рано. Багато водіїв ближче до ночі просто засинають на сидіннях своїх велосипедів, поки їх не розбудить перший ранковий пасажир. Отже, я намотую на голову широкий шарф – один оборот через підборіддя й трохи навколо чола, як це часто роблять професійні велорикші, і починаю день. Виявилося, що це заняття вимагає не стільки сил, скільки витривалості. Велосипед з пасажирами зрушити з місця не так складно, але везти їх на далеку відстань - це серйозна фізична робота. Відстань, на яку можна взяти рікшу, обмежена й дорівнює приблизно 5 км. Потім необхідно пересісти до іншого візника.

Звичайно, туристи представляють найбільший інтерес для велорікш. Така удача буває не так часто, але коли трапляється, у хід іде вся винахідливість водія. Серйозну допомогу може виявити найпримітивніше знання англійської мови. При відсутності його, добре відпрацьованою групою звуків і багатозначних жестів у водія є всі шанси набити більшу вартість своїй послузі.

Кажуть: «Новачкам щастить!» І першим моїм пасажиром в Індії виявився ізраїльтянин середніх габаритів. Після того як мій маскарад був розпізнаний, я довідався, що його кличуть Цви, і він вертався від своїх індійських друзів. Повз мене повільно пропливали будинки міста, що тільки прокидалося. Індія зачаровує своєю екзотичністю у всьому.

Досить гуманно, що водія рікші ніхто не змушує весь шлях неодмінно крутити педалі. Наприклад, на підйомах велосипед можна просто котити, що також зручніше на ділянках з поганим дорожнім покриттям. Інші учасники руху (велосипеди, моторолери, велика рогата худоба й просто пішоходи) ставляться до велорикші трохи зневажливо, раптово розвертаючись або зупиняючись прямо перед ним. Тоді доводиться знову повільно й важко набирати швидкість. Часто можна почути окрик: «Агов, рікша!», який призиває негайно посторонитися й звільнити дорогу.

Серйозні труднощі, які я випробовував у процесі роботи - це юрби роззяв, які збиралися навколо мене, варто було тільки зупинитися. На дорозі було легше. Кожний стежив за іншими транспортними засобами й на обличчя водіїв не заглядався . Тому зупинки на відпочинок я робив так: паркував свій велосипед, зстрибував і відразу змішувався з юрбою. Ті рідкі перехожі, що на мить зауважували людину «туристичної» або європейської зовнішності за кермом велорикші, попросту не вірили своїм очам.

Труднощі , пов’язані з моїм «іноземним» походженням при візництві в Індії місцевого населення, змусили мене переорієнтуватися на візництво туристів. На відміну від жителів Варанасі, які часом відмовлялися від моїх послуг або в дорозі раптом зстрибували з велорикші й бралися допомагати мені, туристи виявилися більш прихильні до такого експерименту. Вони охоче показували дорогу, жваво цікавилися роботою рікші й платили у два рази більше, ніж місцеве населення за ті ж відстані.

До півдня я вже відчував себе знесиленим після поїздки в «три кінці» і вирішив перекусити. Як виявилося, в індійському місти існують цілі вулички, на яких рікші обідають, зустрічаються, проводять короткий відпочинок. Ціни на харчування тут суттєво нижчі, ніж в інших місцях. Різноманітність страв же зводиться до рису з гострими соусами й чаю . Крім самих рікш, ці місця майже ніхто не відвідує.

За один день, а точніше до заходу сонця (у жовтні у Варанасі темніє вже о п’ятій годині вечора) я заробив 160 індійських рупій. Це досить непоганий показник, враховуючи, що підвіз я тільки шістьох людей, четверо з яких були туристами. Для порівняння: звичайний рикша за день заробляє приблизно 200-250 рупій, перевозячи 20-25 клієнтів.

Передчуваючи неминучі болі в ногах від незвичного навантаження, я нічого не став планувати на завтра й повернув велорікшу власникові. Наступного дня були призначені вибори мера міста Варанасі, і урядовий указ забороняв будь-кому працювати із семи ранку до п’яти вечора, щоб стимулювати більшу відвідуваність виборчих дільниць. На один день Варанасі набуло рідкісного для себе обличчя міста з вулицями без базарів, без руху, без рікш.

Олександр МИРОНЕНКО.




ШЕСТЬ ВИДОВ ФРАНЦУЗСКОЙ ЛЮБВИ
Что ждет девушку, впервые попавшую в Париж?

Любой зверек,
будь он последний гад,
насильной смене родины не рад

ФЕМИНИЗАЦИЯ АРМИИ
В Израиле женщины наконец-то добились равноправия с мужчинами





В ЕВРОПУ – БЕЗ ВИЗ
Что должны знать украинцы, чтобы успешно воспользоваться безвизовым режимом с ЕС

ИЗ ТУРИСТОВ – В АБОРИГЕНЫ
Гражданам некоторых стран стать австралийцем теперь легче

КАК СТАТЬ ЗУБНЫМ ТЕХНИКОМ
Профессии зубного техника в Германии обучают по дуальной системе


ГЛАВНАЯ - АРХИВ - РЕКЛАМА - События - Эмиграция - Работа - Учеба - Визы - Туризм - Аэробус - Деньги - Недвижимость - Шопинг - Технологии - Здоровье - Фотокадр
- Гид гурмана - Автотур - Странники - Зона закона - Безопасность - Интеграция - Страноведение - Культура - Просто жизнь - Иностранности - Спортивный интерес - Личный опыт

«Заграница» - газета об эмиграции, работе, учебе и отдыхе за рубежом. E-mail: info@zagranitsa.info


© «Заграница» (1999-2018)